Сповідь. Коли до смерті лишається півкроку і ніч, ніби зоряна, марить хмарами, щоб сховатися, щоб укритися.

Мертва тиша і закляклий спокій.

Віщує вітер дрібний дощ. Підіймає з землі крихітне листя, робить коло, потім ще одне… І ось воно вже понад деревами, понад світом стрімко, мов смарагдова блискавка. Політ. І хочеться потягнутись рукою, крізь темні води, крізь глибину, аж до самого світла. Бо там – Стрибожата граються. Тихше, тут вмирають весни. Тихше…

Стрибожата невтомні, прудкі, гомінкі і веселі. Ніби звірі, що вперше лишають домівки. Це весняні вітри, онуки Стрибога. І над ними дідусь піднімає натруджені руки, відпускає гріхи, як останнє бажання. Свідомо.

Я не вмію мовчати. Сталевими ребрами міст вирина наді мною. І лежати під ним, гріти скронями дно, ніжними пальцями, ніби нитками, вузлами зав’язувати дикі трави, що ростуть із піску. Що вростають у серце. І триматись за них, щоб ні в якому разі, не плинуть за течією. Ніколи.

І тоді на вустах ніби гірко від слів, що в молитві не плекають до Бога. Вони всі до Тебе, що більший за життя.

До Тебе, що і є мені Богом, світом, усмішкою, душею, долонями рідними, знайомими, вірними. До Тебе, що не день, то сильніше, так пристрасно і так, як заповідано – рікою без берегів спішить моя любов. Змітає усе на своєму шляху. Залишає розірваними тіла, зруйнованими міста. Забутими долі. Ліпше і не згадувати.

Мені боляче дихати темними водами.

Боляче бути живою ще, натягнутою, мов струна. Триматися. Немає такого місця, де б не мріялось мені. От уявляєш собі, як Ти дивишся крізь глибину, як зустрічаєш мій здивований погляд. Обома руками торкаєшся тіла. Теплими, навіть крізь морок, крізь весняні паводки. Підіймаєш мене із ріки, і вже як пригорнеш, то ніби величезне дерево закохано торкнулося віттям сліпого паростка, що навіть не бачив ще сонця.

Що то за вічна темрява. Що то за вічна ніч, коли немає Твого світла. Твого сонця. Я втрачаю свідомість.

Падають травневі брами, обдирають шкіру на пальцях і кров, мов пекельна отрута замішує на собі води ріки. Води мого останнього прихистку. Навіть тоді я не зраджу Тебе, як протягнуті руки будуть чужими. Не дам врятувати, не стану спасінням безпритульному Богу, несхожому на Тебе.

Краще згинуть назавжди весною, ніж з іншим зустріти це літо. І, якщо Твоя воля, то сповідь і небо стають наді мною, у день від Суботи останній.

Бо та, що назвалась Твоєю, за життя ніби скоєна щастям.

Бо та, що назвалась Твоєю – кохана і буде такою. Завжди.